За кількістю розглянутих третейськими судами спорів Україна може вважатися лідером серед європейських країн. Чи означає така популярність третейських судів відсутність проблем в їх системі? Як в таких умовах здійснюється взаємодія третейських судів з державними?

Основні принципи.
Україна належить до держав, що встановлюють різний правовий режим і регулювання для міжнародного та внутрішнього третейського розгляду. При розробці законів України «Про третейські суди», 2004 року, і «Про міжнародний комерційний арбітраж», 1994 року, за основу був узятий Типовий закон ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговому арбітражі» в редакції 1985 року. І хоча в підсумку Закон України «Про третейські суди» досить сильно відрізняється від останнього, основні принципи третейського розгляду, закладені в нього, все ж не зазнали змін, як і принципи контролю третейського розгляду та межі втручання державних судів в питання, врегульовані ним. При цьому якщо у відношенні міжнародного арбітражу зазначені функції контролю покладені в основному на загальні суди, то у відношенні внутрішнього третейського розгляду ці функції розділені між господарськими і загальними судами в залежності від складу учасників і предмета спору.

Примітно також, що в силу наявності в Законі України «Про третейські суди» спеціальних положень про створення і реєстрації третейських судів (ст. 8,9), а також прямого виключення застосування положень цього закону до міжнародного арбітражу (ст. 1) українські третейські суди не розглядають спори з іноземним елементом. Тому з точки зору інституційного аспекту на Україні існують усього два міжнародних арбітражних суду (МКАС і МАК при ТПП України), які компетентні розглядати транскордонні комерційні спори, і більше 400 постійно діючих третейських судів, компетентних розглядати внутрішні суперечки, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Саме про останню категорії третейських судів і піде мова.

Статистика суперечок.
Левова частка третейських розглядів припадає на спори в сфері кредитно-фінансових відносин. Так, тільки чотирма третейськими судами, які розглядають в основному спори за участю банків, у 2011 році було розглянуто понад 30 тис. позовів із загальною сумою вимог понад 3 млрд грн (300 млн євро), що становить 5% від загальної кількості прийнятих місцевими державними судами рішень у господарських та цивільних справах (за даними Державного реєстру судових рішень).

При цьому ціна більш ніж 90% позовів, розглянутих третейськими судами, не перевищувала 10 000 грн (1 тис. євро).

В третейських розглядах за позовами з ціною менше 10 000 грн більшість засідань відбувалося без участі відповідачів по причині їх неявки. За участю відповідачів в третейських судах розглядалося менше 10% від загальної кількості справ за позовами банків. З цих справ меншість становили спори, в яких сторони формували склад третейського суду з трьох і більше суддів.

Що стосується суперечок в інших сферах, то їх кількість значно менше (не більше кількох тисяч суперечок в 2011 році, які були розглянуті рештою 420 українськими третейськими судами).

Арбітрабельність суперечок.
Одними з основних причин порівняно невеликої кількості третейських розглядів в інших сферах цивільно-та господарсько-правових відносин, на наш погляд, є велика кількість категорій спорів, вилучених з компетенції третейських судів, і загальна законодавча тенденція до обмеження арбітрабельність суперечок саме в контексті внутрішнього третейського розгляду .

Загальне правило про те, які суперечки можуть бути передані на розгляд до третейського суду, достатньо широко сформульоване в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди»: «... будь-які спори, що виникають у сфері цивільних і господарських правовідносин». Цій нормі кореспондують і положення процесуальних кодексів, що дозволяють сторонам передати на розгляд третейського суду підвідомчий судам загальної юрисдикції (до яких на Україні відносяться і господарські, і загальні суди) спір у сфері цивільних і господарських правовідносин (ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) і ст. 17 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008).

Винятки із загального правила можуть бути зроблені тільки законом (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди»). Так, відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» із компетенції третейських судів виключені спори по 14 категоріям справ, причому половина цього списку з"явилася протягом останніх трьох років. Зокрема, в 2011 році з компетенції третейських судів були виключені спори про захист прав споживачів. Формулювання цього вилучення досі викликає дискусії і породжує неоднозначну судову практику, отже, і додаткові ризики для сторін третейської угоди. Дане вилучення негативно позначилося на включенні третейських застережень у договори із споживачами. Це суттєво обмежило кількість спорів, які могли б розглядати третейські суди, адже договори з участю споживачів є найпоширенішими.

Всупереч задекларованій українським законодавцем мети захистити споживачів за допомогою зазначеного обмеження, саме споживачі постраждали найбільше в результаті його введення в 2011 році. Фактично було обмежено їх конституційне право захищати свої права будь-якими не забороненими законом способами, одним з яких є звернення до третейського суду (ч. 5 ст. 55 Конституції України, Рішення Конституційного суду України від 10.01.2008).

Запровадження такого обмеження обгрунтовувалося тим, що умова про розгляд спорів про захист прав споживачів у третейському розгляді є дискримінаційним для них. Проте зі змісту Директиви ЄС 93/13/EEC «Про несправедливі умови в споживчих договорах», на підставі якої розроблялися відповідні положення Закону України «Про захист прав споживачів», а також з практики розгляду спорів про захист прав споживачів в арбітражних судах розвинених країн слід , що це обгрунтування було надуманим.

Як показує світова практика, споживача треба захищати не від третейського розгляду, а від нав"язування йому сильною стороною умов договору, в тому числі і про порядок вирішення спорів виключно в третейському суді. Тому важливо, щоб згода споживача було усвідомленим і добровільним.

Далеко не останнє значення при прийнятті споживачем відповідного рішення про порядок вирішення спорів має і фінансовий аспект. Враховуючи специфіку розгляду спорів у державних судах України, відмова від використання третейського застереження однозначно викликає збільшення тимчасових і фінансових витрат на розгляд виниклого спору. Це може відбитися і на підвищенні вартості послуг за договором, наприклад - процентної ставки за кредитним договором. У багатьох випадках погодження третейського застереження вигідно самому споживачеві. З урахуванням цього в рамках ЄС, наприклад, обговорюється проект Директиви про альтернативне вирішення спорів із споживачами, який спрямований на розширення використання альтернативних методів вирішення спорів, в тому числі і третейського розгляду, щодо спорів із споживачами.

Відведення державного суду з непідсудності.
На популярності третейського розгляду спорів негативно позначається і існуюча судова практика щодо такого основоположного його принципу, як «компетенція компетенції», а також підхід українських державних судів до питання їх відведення по непідсудність зважаючи на наявність третейської угоди.

Особливе занепокоєння викликає судова практика державних судів у справах за позовами про визнання недійсними договорів, що містять третейські застереження, а також за позовами про визнання недійсними третейських застережень.

Подібні позови часто подаються недобросовісної стороною договору вже після ініціювання третейського розгляду, в якому вона виступає відповідачем, або навіть після винесення проти такої сторони рішення третейським судом в цілях блокування його примусового виконання. Хоча іноді такі підготовчі дії здійснюються боржниками і до ініціювання проти них третейського розгляду, коли його перспектива стає очевидною.

При цьому державні суди, незважаючи на правила процесуальних кодексів про залишення без розгляду позовів і про припинення провадження у справі за наявності третейського застереження (ч. 5 ст. 130 ЦПК, п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК), розглядають по суті такі суперечки навіть при наявності заперечень відповідачів.

Це явне порушення не тільки положень процесуальних кодексів, але і згаданого вище принципу «компетенція компетенції» третейського суду, згідно з яким третейський суд самостійно вирішує питання про наявність у нього компетенції розглядати конкретний спір. Даний принцип є одним їх основоположних для третейського розгляду з точки зору як українського законодавства, так і відповідних норм міжнародного права у сфері міжнародного арбітражу. І хоча формально відповідні джерела не застосовуються до внутрішнього третейського розгляду, вони встановлюють загальні початку арбітражу, на яких грунтується функціонування третейських судів на Україні, що окремо підтверджено в Рішенні Конституційного суду України від 10.01.2008 № 1-3/2008 з посиланням на такі міжнародні інструменти, як Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961 та Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ.

Так, право арбітражного (третейського) суду приймати рішення з питання про свою компетенцію розглядати конкретний спір міститься в п. 3 ст. V Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, ч. 1 ст. 16 Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговому арбітражі», ст. 23 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, ч. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Принцип «компетенція компетенції» також закріплений і в ч. 1 ст. 27 Закону України «Про третейські суди». З питання наявності чи відсутності компетенції третейського суду розглядати конкретний спір третейський суд у визначених законом випадках виносить відповідну ухвалу (ч. 5 ст. 27 Закону України «Про третейські суди»). Враховуючи відсутність в Законі України «Про третейські суди» та процесуальних кодексах положень про оспорювання таких визначень в компетентних державних судах, судовий контроль в цьому питанні повинен здійснюватися вже в рамках процедури оскарження рішення третейського суду або ж видачі виконавчого документа на примусове виконання рішень третейських судів ( глава XIV-1 ГПК, розділ VII-1 ЦПК).

Однак існуюча судова практика не завжди слід описаного вище підходу. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в Законі України «Про третейські суди» немає положень, що регулюють відведення державного суду з непідсудності, заснований на наявності третейської угоди (аналогічних, наприклад, положеннями ст. 8 Типового Закону ЮНСІТРАЛ). Відповідні норми можна знайти тільки в процесуальних кодексах, і практика їх застосування державними судами вельми не однозначна.

Комплексний аналіз відповідних норм ЦПК і ГПК дозволяє зробити висновок про те, що за загальним правилом наявність третейської угоди є підставою для вилучення спору з юрисдикції загальних і господарських судів. Однак реалізація даного правила врегульована дуже нечітко, що й породжує більшість проблем на практиці. У раніше діючому ЦПК УРСР, в п. 6 ч. 2 ст. 136 ЦПК, було прямо вказано на те, що наявність третейського застереження є підставою для відмови у відкритті провадження. У нині чинному ЦПК, в ч. 5 ст. 130, встановлено, що у разі наявності третейської угоди суд повинен у попередньому засіданні залишити позовну заяву без розгляду. А коли це не було зроблено на попередньому засіданні, суд також повинен залишити позовну заяву без розгляду за наявності заперечень відповідача проти розгляду спору в державному суді, заявлених до початку процесуальної стадії з"ясування обставин у справі та перевірки їх доказами (п. 6 ч. 1 ст . 207 ЦПК). Це правило в цілому відповідає ч. 1 ст. 8 Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговому арбітражі».

Правило про залишення позову без розгляду при наявності третейського застереження повинно застосовуватися і в разі, коли спір має ознаки виключеного з компетенції третейського суду, наприклад, за позовами споживачів або за позовами про звернення стягнення на іпотеку.

В той же час в господарському процесі ситуація дещо інша, і наявність третейської угоди не входить в число підстав для залишення позову без розгляду, встановлених у ст. 81 ГПК. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК, якщо сторони уклали третейську угоду, суд повинен припинити провадження у справі, що тягне зовсім інші процесуальні наслідки для позивача.

Як приклад правильного застосування норми про право третейського суду визначати свою компетенцію у розгляді конкретного спору пошлемося на два рішення Вищого господарського суду України (Постанова ВГСУ від 23.02.11 у справі № 3/126/10 і Постанова ВГСУ від 23.04.2012 у справі № 3/196).

Іншим фактором, що негативно впливає на кількість переданих на дозвіл третейських судів справ, є виключення в 2010 році із Закону «Про третейські суди» права сторін на вибір місця розгляду спорів у постійно діючому третейському суді. Дане обмеження суперечить одному з найважливіших принципів третейського розгляду, що дозволяє сторонам вибирати місце арбітражу (СР ч. 1 ст. 30 Закону України «Про третейські суди» до ст. 20 Типового Закону ЮНСІТРАЛ про Міжнародному торговому арбітражі).

Оспорювання та скасування рішень третейських судів.
Загальна кількість оскаржених рішень третейських судів по спорах за участю банків не перевищує 10% від загальної кількості прийнятих третейськими судами рішень, а загальна кількість скасованих рішень не перевищує 0,1%. Державні місцеві суди, приймаючи рішення про скасування рішень третейського суду, найчастіше посилаються на неналежний склад третейського суду, який прийняв рішення, або на перевищення компетенції третейським судом.

При цьому, скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду по причині неналежного складу третейського суду, місцеві державні суди часто помилково застосовують норми ч. 2 і 3 ст. 17 Закону України «Про третейські суди», які встановлюють правила формування складу не постійно діючого третейського суду, а третейського суду для розгляду конкретного спору (так званого третейського суду ad hoc), які істотно відрізняються. Так, в постійно діючому третейському суді можливий не тільки вибір третейських суддів сторонами, в тому числі і на стадії укладання третейської угоди, але і призначення суддів головою третейського суду, якщо це передбачено регламентом постійно діючого третейського суду.

Скасовуючи рішення третейського суду за позовом банків до споживачів їх послуг, державні суди часто посилаються на виключення з компетенції третейського суду спорів про захист прав споживачів. Однак, як правильно роз"яснив Вищий спеціалізований суд України в п. 3 Постанові Пленуму ВССУ від 30.03.2012 № 5, Законом України «Про третейські суди» із компетенції третейських судів виключені саме спори про захист прав споживачів, тобто спори за позовами, які подає споживач на захист свого порушеного права. Банк не є споживачем, тому позови банків до споживачів про захист своїх прав не виключені з компетенції третейських судів.

Крім того, відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України не кожен позов споживача є позовом про захист прав споживача. Згідно з Постановою Пленуму ВСУ від 12.04.1996 № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами споживачів про захист прав споживачів» позов про захист прав споживачів повинен містити відомості про те, яке право споживача порушено, коли і в чому це виявилося, спосіб захисту, відповідний цьому порушенню.

У випадку, коли позов споживача не є позовом про захист прав споживача, третейський суд вправі розглянути такий спір.

Взаємодія державних і третейських судів.
При взаємодії третейських судів з державними судами в процесі заперечування рішень третейського суду або видачі виконавчих документів на рішення третейського суду часто відбувається помилкове розуміння державними судами статусу третейського суду. Так при оскарженні рішень третейського суду державні суди часто залучають третейський суд в якості співвідповідача чи учасника у справі. Так при оскарженні рішень третейського суду державні суди часто залучають третейський суд в якості співвідповідача чи учасника у справі. У зв"язку з чим запрошують у третейського суду пояснення і докази по справі. Однак третейський суд не є юридичною особою і не може бути стороною або учасником по справі, що знаходиться у виробництві державного суду.

Взаємовідносини третейського суду з державними судами обмежені випадками прямо зазначеними в процесуальних кодексах. Третейський суд зобов"язаний направити державному суду на його запит тільки справа третейського суду. Такий запит державний суд може направити, якщо про це в державний суд надійшла заява від особи, яка оспорює рішення третейського суду (ст. 389-3 ЦПК, ст. 122-3 ГПК).

При наявності великої кількості спорів за участю банків існує й проблема істотного зростання навантаження на державний суд при розгляді заяв про видачу великої кількості (понад 1000 в місяць) виконавчих документів на рішення третейського суду. Виникає затримка у видачі виконавчих документів на рішення третейських судів. В результаті деякі третейські суди, які розглядають спори за участю банків, були змушені змінити місце розгляду своїх суперечок з урахуванням завантаження місцевих державних судів, щоб уникнути затримки у видачі виконавчих документів.

Названі вище проблеми практики третейського розгляду спорів та взаємодії третейських судів з державними судами, зрозуміло, є не повними, але найбільш часто зустрічаються в практиці третейського розгляду спорів на Україні. Сподіваємося, що відкрите обговорення цих проблем буде сприяти їх вирішенню.

Анатолій Жуков, суддя Незалежної Арбітражного суду, заступник голови Третейської палати України.

Олена Перепелинська, адвокат, радник практики міжнародного арбітражу ЮФ «Саєнко Харенко», член Королівського інституту арбітрів (MCIArb), третейський суддя Постійно діючого третейського суду при АУБ.

«Економіка і життя - юрист» № 32, 2012 с.4-5